«Вирішив рятуватися тут». Чому не всі росіяни тікають із країни

0
275
мобілізація

Спостерігачі розходяться в оцінках, офіційних даних немає, але очевидно, що після оголошення мобілізації Росію залишило кількасот тисяч людей. Поки в соцмережах сперечаються, чи можна тікати від війни називати біженцями, вишукують серед них путіністів і запитують, де ці люди були чи то вісім років, чи сім місяців, без відповідей залишаються два питання: хто захистить права росіян за кордоном і чому не всі охочі їдуть.

Довга дорога на волю

Вимушена еміграція росіян, яку одні називають втечею, а інші релокацією, часом нагадує біг із перешкодами, хоча це, напевно, більше схоже на біблійний результат. Не обійшлося і без страт єгипетських.

«Почався мій шлях із купівлі квитків на автобус до Єревану. Вони обійшлися в 10 тисяч рублів (якби не знайомі вірмени, довелося б платити 15). Дорога до Владикавказу пройшла порівняно непогано, автобус часто зупинявся, але атмосфера була вкрай напружена і це наростало з наближенням до Владикавказу, – розповідає Микола, один з молодих людей, що втекли з Москви від мобілізації. – Перший дзвіночок стався ще до Мінводу: до автобуса зайшов даішник і забрав паспорти пацанів, які трималися купкою і найбільше були схожі на призовників. Їх відвели в окрему будівлю і за півгодини відпустили. Чи давали вони хабарі, я не знаю, але навіщо ще їх могли вести, не розумію».

«В Осетії вже розпочався страх, у мене піднялася температура. Я спробував поспати, але з’явилися росгвардійці з автоматами, які наказали всім громадянам РФ вийти на перевірку. Ніч, було стрімкувато, – згадує Микола. – Проїхали ще трохи – і знову те саме. Принижень якихось не було, але один осетин розгвардієць знущався, називав руснаками. Потім, уже в черзі до КПП, один хлопець розповів, що до його автобуса увійшов мужик з автоматом і почав погрожувати, вимагати по 10 тисяч з рила».

«У Владикавказ ми в’їхали, хоча були чутки та випадки, коли автобус заганяли у відстійник, – продовжує біженець. – Ще на заправці народу була купа, місцеві провокували, чіплялися, переконуючи поїхати з ними, користуючись тим, що люди у стресі схильні погоджуватися. Ми ще не встигли вийти з автобуса, як осетини обліпили нас на сходах. Спочатку переконували, що проїдуть зустрічкою і їх пропустять (нібито місцеві даїшники в частці, є мережа договірняків), потім пропонували якийсь секретний гірський шлях. Пасажири почали нагнітати та піднімати ще більшу смуту. Прийшов водій і сказав, що можна за 300 тисяч (по 10 тисяч з кожного) домовитися безпосередньо з ДІБДР та у супроводі їхніх машин доїхати до кінця пробки. Це, можливо, було правдою, але пасажири не змогли домовитися, і ми вирушили до пробки. Доїхати навіть до неї ми не змогли, бо ті осетини із заправки, не заробивши на нас, просто заблокували нам проїзд».

Микола розповідає, що весь цей час осетини заходили до автобуса та пропонували пасажирам свої послуги. І одному вдалося досягти свого: «Я в напівболючому, напівсонному маренні погодився, викинув просто на вулицю всі непотрібні речі і сів з парою хлопців до нього. Шлях був божевільний, але дорога пуста, тільки наша машина. Дорогою стояли даішники, але хабар був включений у вартість (по 15 тисяч з пасажира)».

Маршрут був частково туристичним: «Поїхали ми через льодовик, де загинув Сергій Бодров; періодично нас висаджували і щось показували, хвалили себе – мовляв, нам пощастило. А нам справді пощастило, враховуючи відсутність зв’язку та присутність серед нас, трьох москвичів із грошима, місцевого громили. Я думав, нас висадять у горах і заберуть гроші. Але обійшлося. Ми об’їхали більшу частину пробки, хоча весь цей шлях (години півтори) був скоріше заради пафосу, ілюзії того, що ми віддали гроші не дарма. Водій і громила сказали, що нам йти до КПП лише 20 хвилин, але ми йшли години півтори. В принципі, можна було до цього місця купити таксі за 4 тисячі, хоча і з ризиком, що звичайні люди можуть заблокувати шлях».

Читайте також:  туристи зможуть жити на острові до 10 років

Микола згадує, що на Верхньому Ларсі «особлива атмосфера»: гори сміття, коні і корови, що копаються в ньому, люди, що стоять по шість діб, знову натовп місцевих, які пропонують різні послуги.

«Вуха були закладені після гірської дороги, до КПП ми йшли довго, але це ніщо порівняно з місцем, де починалася пробка, – продовжує біженець від мобілізації. – Мої попутники за 20 тисяч з кожного погодилися на пропозицію сісти в машину до Тбілісі, інші люди з автобуса за 5 тисяч сіли в машину, щоби просто кордон швидше перетнути. Ну а мені в цей момент дуже погано – нудота, слабкість, температура. Були з собою ліки, прийняв їх і пішов шукати машину, яка одразу їде до Єревану. За 15 тисяч я не встиг сісти, за 35 не міг – їх просто не було… У результаті мені подзвонив якийсь вірменин, назвав номер своєї машини, сказав, що за 400 метрів від КПП. Це було порятунком. Виявилось, що моя тітка в чаті написала про мене, дружина цього вірменина встигла побачити і записати мій номер, перш ніж повідомлення видалили, передала його чоловікові. Я заплатив йому 12 тисяч».

Дорога з Москви до Єревану зайняла у Миколи 23 години і обійшлася в 37 тисяч рублів (близько $623). Він згадує, що російський кордон проїхали досить швидко, а нейтральну смугу перетинали кілька годин – пробка рухалася зі швидкістю два метри на годину. Але після грузинського КПП пробок вже не було – лише полегшення, провал у сон, а потім відчуття свободи та захоплення від краси Грузії та Вірменії.

«Мабуть, я не до кінця злякався»

Микола – одна з кількох людей, яких вдалося переконати, що тепер точно вже час валити. Вивозом друзів, знайомих, близьких займалося і продовжує займатися багато росіян, які опинилися у вигнанні ще до 21 вересня. Можливо, точні цифри тих, хто втік від мобілізації, ми дізнаємося незабаром, поки звучать оцінки від 200 тисяч до 1 млн осіб.

При цьому абсолютно точно немає статистики щодо тих, хто залишається, які хотіли б виїхати. Європейсько налаштовані, які завжди голосували проти путінського режиму, виходили на протести, що сперечаються в соцмережах – чому вони не їдуть? Є різні причини. На відміну від деяких активістів, ці люди не пишуть у фейсбуці, як їм набридли заклики рятуватися та пропозиції допомоги. Вони шукають варіанти життя за нових умов і діляться своїми історіями з друзями.

Інженер Сергій хотів би виїхати в безпечну країну, та грошей немає – всі накопичення він витратив на спробу еміграції наприкінці лютого: спершу складний маршрут Уфа-Казань-Ташкент-Дубай-Тбілісі, потім спроба знайти житло в Грузії, байдужість діаспори, обман ріелторів та роботодавців… Сергію довелося повернутися до Росії, його прийняли назад на роботу, але інфляція не дозволила нагромадити достатньо грошей для від’їзду за кордон після оголошення мобілізації.

Читайте також:  Блокаду Ленінграда визнали геноцидом: обґрунтовано?

Напевно, серед тих, хто втік у вересні, теж буде чимало змушених повернутися на батьківщину, де залишилася квартира і можуть прийняти на колишню роботу. Повертаються додому навіть українці, яким допомагають усі – що вже говорити про росіян, які не мають підтримки.

Менеджер Влад із Москви каже: «Куди тікати? Я не знаю. Думав кілька днів, то панікував, то приймав неминуче, то намагався не думати, то переживав про родину та друзів. Цілий день думав, що голова від цього болить і неможливо працювати. На кордонах люди цілодобово стоять, багатьох затримують, дають повістки, розвертають… І це квиток на один кінець, стаття КК за дезертирство. Залишається або ховатися-викручуватися, або з кінцями кудись їхати. Але у мене немає фінансової подушки та можливості працювати за кордоном. Залишається дуже тихо тут поводитися».

Схожим чином реагує студент Олександр із Санкт-Петербурга: «Мій вибір поки що – чекати та спостерігати за розвитком подій. А потім не знаю».

Католицький священик отець Степан нарікає, що змушений не афішувати свою позицію, але у приватних розмовах виступає проти війни та забороняє парафіянам йти вбивати. Публічно говорити він не може – посадять чи надішлють із РФ (такі приклади вже були), а він не може кинути парафіян одних.

Доцент Андрій із Новосибірська зітхає: «Я у серпні купив квартиру, куди мені». Музикант Єгор на питання про від’їзд замість багатьох слів відповідає багатогранним «хз». Екс-працівник РЖД Антон просто ігнорує тему війни: «У Казань поїду за два тижні».

«Я дуже зав’язаний сімейними обставинами, – каже програміст Вадим. – Заспокоюю себе, що я в недосяжності для поганих людей – живу не за пропискою, на обліку не перебуваю, вулицями майже не вештаюся. Думав про від’їзд, але вирішив залишитись і рятуватися тут».

Подібні надії у барбера Микити: «Я налаштував себе, що всіх не заберуть і я увійду до цього числа. Мене не заберуть завдяки щасливому випадку – я в це вірю. Зробити нічого не можу, тому налаштовуюсь на хороше».

Москвич Михайло сподівається на бронь і намагається вивести з-під удару свого хлопця: «Він сказав, що нікуди не поїде, надішлють повістку – піде. Не бігатиме, такий він. А відкуп уже коштує 15-40 млн, але я намагаюся зробити все, щоб його не зачепили».

«Мама сказала не їхати, я здав білет, а тепер вона каже їхати. Не знаю, що робити, – ділився студент Кирило. – Ти мав рацію, треба було їхати, але щоб це зрозуміти, мені довелося відмовитися від надії на порятунок. Я скоріше в покарання собі не поїду, якщо вже здав квиток». Він додав, що коли не слухає маму, «жесть відбувається». Але зрештою поїхав.

Ще двоє, не змовляючись, казали: «Дівчину з роботи не відпустять, без неї я не поїду». Інші не розуміли, як можна все кинути: «Це ж звільнитися доведеться! Я так не можу».

Журналіст Денис був засмучений:

«Шансів майже немає – квиток не купиш, грошей нема, ЄС не пускає, на кордонах черги, розвертають. І за кордоном ціни – жах. Коротше, мабуть, я поки що не до кінця злякався. Не лякай мене, і так хрінова».

Артем не оформив вчасно закордон, що минув під час ковіда; Юрію після сплати іпотеки та за кредитами не вистачало грошей на закордонний; Ілля не знає, ким працювати за кордоном і на що жити – тож змінив квартиру та викинув повістку брата, яку знайшов під дверима.

Читайте також:  Авіаквитки з РФ до країн СНД подешевшали майже в 30 разів

Данило не може наважитися: «Як я кицьку кину? Мама плаче. Я вже на межі, але не знаю, що мені робити, мозок не працює! Подібні думки були у Євгена, який впав у депресію, але через пару днів зібрався з силами, уклав чемодан і полетів.

Найкращим саундтреком до монологів тих, хто не виїхав, була б мелодія Тарівердієва «Двоє в кафе». Що ще нагадали ці історії людей, що залишилися на той бік цивілізації? Коротка розповідь Едварда Радзінського про батька: «Він був інтелігентом, схибленим на європейській демократії, успішним 28-річним адвокатом, коли відбулася Лютнева революція в Росії і впала монархія. Але кілька місяців свободи швидко скінчилися, до влади прийшли більшовики. Чому він не поїхав за кордон – він, блискуче освічений, вільно говорив англійською, німецькою та французькою? Звичайна історія: він любив Росію… Колись я напишу докладно про вихід із Криму: стовпотворіння в порту, посадка на кораблі, що йшли до Константинополя, відчай залишаються… і мій батько – тут, на пристані, який вирішив не їхати з Росії».

«Салатами обслуговує російська баронеса»

Окрема історія – що буде із тими росіянами, які залишаться за кордоном. Де вони житимуть, ким працюватимуть, як легалізуються?

Катерина Колишкіна де Гук Дохерті, яка емігрувала під час громадянської війни, докладно описувала тяготи життя після того, як західні держави визнали радянський уряд і посольства Російської імперії «перетворилися на гарбуз»: «Ми були чужими. Дивуюсь, як я вижила. Мені платили $7 на тиждень, я знімала буквально частину ліжка – на ній спали троє дівчат, а в кімнаті нас було шестеро. Привид голоду переслідував по п’ятах, ми розмовляли про їжу».

«Я знайшла роботу офіціантки, мене поставили на салати, – згадувала Колишкіна свої пригоди у перші роки еміграції. – Одного разу зайшов знайомий і вітав мене словами: «Здрастуйте, баронеса». Власник ресторану бачив цю сцену, потім перед моєю стійкою зросла черга. Одна офіціантка сказала: «Вийди і подивися вивіску у вітрині». Вивіска гласила: «Салатами обслуговує російська баронеса». «Я звільнилася того ж вечора».

Їй довелося ще чимало голодувати і бідувати, але все ж таки вдалося знайти хорошу роботу, а потім і активно зайнятися допомогою бідним. Схожа історія поневірянь була і в екс-главкома Збройних сил Півдня Росії генерал-лейтенанта Антона Денікіна – разом із дружиною та донькою він багато блукав світом у пошуках роботи та дешевшого життя.

Тоді, 100 років тому, не так багато було за кордоном багатих і впливових росіян, а дипломати були лише радянськими. І не було ще тавра «країна-агресор». Наразі російські посольства теж представляють ворожий росіянам режим, але й ставлення політиків та суспільства до громадян РФ не скрізь можна назвати доброзичливим.

На відміну від білорусів, росіяни не мають свого уряду у вигнанні, зате є Антивоєнний комітет Росії та Російський комітет дії. До них входять Михайло Ходорковський, Сергій Алексашенко, Дмитро Гудков, Гарі Каспаров, Євген Чичваркін та інші публічні персони. Але представники комітетів не відповіли на запитання ЗМІ про те, чи захищатимуть права росіян за кордоном і чи добиватимуться від урядів різних країн будь-якої допомоги тим, хто втік із РФ. Чи візьметься хтось вирішувати ці непрості завдання, поки що невідомо.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Введіть свій коментар!
Введіть тут своє ім'я